Читати англійською у перекладі Марти Сахно.
(Сілуети)
Motto: «Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?»
Наукове питання
Одного разу трапилось мені бути у великому закладі для божевільних. Всякий, хто бував у таких закладах, знає те почуття страху, жалості безконечної і, сором сказати, цікавості, що обгортає сторонню людину при вході в сю велику verkehrte Welt. У мене до сього прилучалось іще почуття якоїсь особливої симпатії до декотрих слабих, і через те цікавість моя була тим живіша. Деякі образи сих безталанних не покидали мене там цілу ніч. Часто, погасивши електричне світло і лігши на широку софу в докторському кабінеті, що служив мені спальнею, я довго дивилась на смуги місячного світла на помості і на високих білих стінах, і в них мріялись мені фантастичні образи бреду, мені здавалось, що тут само повітря населено галюцинаціями і що вони літають тут, як іскри невидимого багаття, як луна невидимих інструментів. У вікно моє вривались від часу до часу дивні гуки, такі виразні серед глибокої ночі, вони лунали таким жахом, таким розпачем, який тільки може поміститись в людських грудях, і так дивно сплітались вони з місячним світлом і моїми примарами.
Часто і тепер у такі самі ночі моя думка пролітає велику просторінь, проникає крізь товсті високі камінні стіни «міста смутку», схиляється в головах ліжка молодої чорноокої дівчини, що з автоматичністю розпачу качає головою по подушці, чорне розпущене волосся безладною сіткою покриває її плечі і груди, чорні очі горять нелюдською тугою, голос бринить монотонно і жалібно, немов хтось торкає раз по раз одну струну: «Марія, Марія, дівчина чиста, лілія біла… зламана, сплямлена, ваша лілія, elle était pure et belle comme un cygne et fraîche comme la rosée». Я беру її за руку і, сама не знаю чого, питаю: «Etez-vous souffrante?» – «Oh, comme je souffre, – бринить її голос, – нема, нема вашої Марії, les démons l’ont souillée, la vièrge Marie est morte… Марія, Марія, лілія біла…» Я дивлюсь вільготним поглядом на її сухі очі… А ось чується мені уривчастий жіночий голос: «Се… се, о, ви не знаєте! Правда ж, до чистої мети треба йти чистою дорогою? А коли хто йде брудною?.. О, ви не знаєте! Ви думаєте, я божевільна? Ага, мій чоловік, ви питаєте? Мій чоловік гандляр… він знається на гандлю, о, знається… ні, ви сього не розумієте…» Тонка, похожа на хибку тінь, жінка іронічно усміхається, а широко розкриті очі швидко бігають з смертельною тривогою… Ось проходить передо мною молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля, чарівні музикальні строфи ллються з її уст, так і віє од них гірським повітрям, гірською волею, раптом вони обриваються смутно-сатиричним жартом, повним божевільного юмору, і сміхом, похожим на плач! «Так завжди, – згадуються мені її слова, – поезія, поривання ins Blau, зраджені надії і… і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві…» – і знову лунає сміх, а з ним єднається прикрим акомпанементом цинічний регіт підстаркуватої жінки з кокетливими жестами, їх обох заглушають гуки розбитого фортеп’яно, то грає божевільна композиторка, у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо в одну точку, вона грає «Grande Polonaise»… Ось її величність королева ласкаво подає мені роблені власноручно квітки, їх багато лежить у неї на столі поруч з самодіяльною короною. «Се невеликий дарунок, але його робили королівські руки. Як підете туди, між мій народ, розкажіть, якою ви бачили його королеву, – тут її величність показала трагічним жестом на свої стоптані черевики і потерту сукню, – ось чого дочекалась наймилостивіша з королев від свого народу! Скажіть, що я не пам’ятаю зла, а тільки требую свого права».
Я низько вклоняюсь перед її величністю і з щирою повагою приймаю високий подарунок. Чим же гірша моя королева від інших коронованих осіб?.. Я чую на своїй щоці поцілуй ідіотки. «Ах ви ж моя люба!» – гукає вона і з веселим голосним сміхом подає мені свою забавку: пилку хліба. «Нате, будете гратись, от так, як я, се дуже весело!». Мені вчуваються чиїсь дикі співи, одностайні і уперті, як вітер в комині, ввижається танцюриста постать веселого маніака; він легким кроком пробігає, щось ловить у повітрі і гукає: «О, який я щасливий, я навіть не бажаю нікому зла, бо я щасливий, як само щастя!..»
Ось сумний і здивований голос генія християнства: «В Євангелії сказано, що час визволення давно настав, а однак… Я вільно поклала на себе терновий вінець, щоб викупити гріхи світу, я знаю, за що гину, але за що ж мучаться сі безталанні?.. Де ж край стражданням?» Лице генія християнства темніє, і очі спускаються вділ.
8 вересня 1896
Зображення: Леся Українка з тіткою Олександрою Косач-Шимановською [деталь], 1906. Джерело: www.l-ukrainka.name
