Cover Image for Блакітна Троянда

Блакітна Троянда

Леся Українка
Special Issue 2 (2022)Ukrainian Version

Читайте англійською у перекладі Лідії Воланскі.

Дія 3, Вихід ІХ

Орест і пані Груїчева

ГРУЇЧЕВА (виходить на веранду, бере Ореста за руку). Ні, Оресте, пожди, ти мусиш вислухати мене.

ОРЕСТ. Мамо, якраз ти вибрала невластивий час для розмов, я тепер не в такому настрою.

ГРУЇЧЕВА. Нема часу вибірати настроїв. Прости, я буду без пе­ редмов. Слухай, твої відносини до Люби дуже не  тішать мене.

ОРЕСТ. Що ти бачиш лихого в нашій приязні?

ГРУЇЧЕВА. Слово приязнь тут не підходить; між друзями не бу­ває таких сцен, як от тілько що була. Що казати, усі вважають вас все одно що зарученими, мені вже не раз натякали на се. А тим часом ти сам знаєш, що се не до ладу. Ти мусиш подумати про се і не заводити справи далеко, а розійтись, поки є час.

ОРЕСТ. Чого ж розійтись?

ГРУЇЧЕВА. А який же, по­твоєму, виход! Хіба ж краще дражни­ти її і себе? Так же довго тривати не може, се фальшиво і тяжко, гра в якусь надземну любов пристала хіба підліткам, і я ніколи не повірю, щоб Люба була справді та­кою наївною, як вона з себе удає, їй не 16 літ! Вона просто дуже зручно розлічила всі ходи.

ОРЕСТ. Мамо, я прошу тебе не говорити так про Любу, инакше я не можу розмовляти далі.

ГРУЇЧЕВА. Будь ласка, без цензури, я маю право вимовля­ ти свої думки і не добірати стілю для рідного сина. Ну, а чим же ти об’ясняєш те, що вона тримає тебе коло себе, мов на ретязі, тримає, як павук.

ОРЕСТ. Ну, се ще хто його зна, хто кого більше тримає.

ГРУЇЧЕВА. Звісно, вона тебе. Що зтого, що вона не зветься твоєю жінкою? Так найкраще, всі права і ні одного обов’язку!

ОРЕСТ. Мамо, ти сама собі перечиш. Се навіть проти всякої логіки!

ГРУЇЧЕВА. А де ж у вас логіка? Високі теорії, нова мораль!.. Доб­ра мораль, зав’язати світ людині. Ні, не буде сього, я не дам тебе на поталу сій demi­vièrge, сьому вампірові. Ти мусиш покинути її.

ОРЕСТ. Сього не буде. Ніколи, ніколи, скоріш я життя покину. Ти не маєш права вимагати сього.

ГРУЇЧЕВА. Оресте! Я маю право на тебе. Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала. Нема такої жертви, якої я б для тебе не принесла.

ОРЕСТ. Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив і тепер не прошу, а ти хочеш відібрати від мене життя, моє щастя, се просто егоїзм, насильство.

ГРУЇЧЕВА. Оресте, Оресте, дитино моя! Що ти говориш, я ж для тебе на все готова! Женись, покинь мене, роби, що хочеш, тілько не губи себе. Хіба ж ти не знаєш, що ти утопиш себе, коли оженишся з нею? Її ж мати божевільна була…

ОРЕСТ. Яке мені діло до її матері?

ГРУЇЧЕВА. О нещастя моє, невже ж ти візьмеш за себе сю боже­вільну!

 

З вікна чутно розпачливий крик Люби.

 

ОРЕСТ. Так, я візьму її̈ або сам збожеволію, коли ти того хочеш.

 

Раптово йде геть, мати хапає його за руку, він вириває і кидаєть­ся до будинку праворуч.

 

ГРУЇЧЕВА. Оресте, Оресте!

 

Орест входить в двері.

 

Боже мій, Боже! (Виходить, схопивши голову руками.)

 

Вихід X

 

Орест і Любов.

 

ЛЮБОВ (вибігає на веранду, одною рукою тримається за голову, другою одвертає од себе Ореста). Лиши мене, лиши мене, все скінчено, я виїду, ми більше не побачимось. Твоя мати має рацію, ти не повинен брати якоїсь божевільної!

ОРЕСТ. Люба, прости їй, се просто заздрість материнська, вона не звикла ділити мене ні з ким, потім вона побачить, яке щастя ти мені даси, і перша попросить у тебе пробачення.

ЛЮБОВ. Ні, ні, вона правду казала. Я вампір, я п’ю з тебе кров.

ОРЕСТ. Доле моя, що ти говориш, ти просто розстроєна сьогод­ні, заспокойся. Забудь ти сю нещасну розмову, що тобі до того! я ж тебе люблю, як і перше, ні, більше, ніж перше!

ЛЮБОВ (плаче, припавши до колони). О наша блакітна квітка, що з нею сталось!

ОРЕСТ. Не жалуй, що сталось, мусіло статись, будем брати те, що дає життя.

ЛЮБОВ. Не можу, не маю права.

ОРЕСТ. Право! Я знаю тілько одно право, право на щастя! А яке ж ти маєш право віддавати мене в жертву якійсь фантазії, якійсь фікції. Ти ж знаєш, що, кидаючи мене, ти губиш мене з тілом і з душею, у мене нічого не зостанеться в житті без тебе.

ЛЮБОВ (пересилює себе, перестає плакати, кладе йому руку на плече). Ні, коханий, не кажи сього, у тебе зостанеться твій талан.

ОРЕСТ. Він загине без тебе, бо ти моя муза, ти моя поезія. Я тепер нічого не пишу, бо я не маю думок в голові, окрім одної, що ти не моя і що я не можу так жити… Ти хочеш загубити навіки мене мою славу і все, що я міг би створити, бо я чую в собі вогонь, він міг би дива створити, але ти хочеш вгасити його. Що ж, нехай гасне, мені тепер нічого не жаль…

ЛЮБОВ. Оресте, — о, як мені тяжко се говорити! — ти молодий, ти можеш пережити, забути се все, знайдеш собі кращу.

ОРЕСТ (здіймає різко голос). Не ображай мене, я не хочу терпі­ти сього! Кращої від тебе нема на світі, а хоч би й була, то мені її не треба. О, якби ти мене любила так, як я тебе!..

ЛЮБОВ. Оресте, ти знаєш, що я люблю тебе, що я тілько тебе на світі кохаю.

ОРЕСТ. Не вірю, хто любить, той не віддасть любого в жертву мертвій теорії, мріям кабінетним.

Любов (подається до нього, але затримується з жахом). А що, коли се не мрії?

ОРЕСТ. Дарма! з тобою я на все готовий. Все, все ділитиму з тобою…

ЛЮБОВ. Навіть божевілля…

ОРЕСТ. Так. Все! Тілько будь моя! скажи? моя? (Обіймає її.)

ЛЮБОВ (замираючим голосом). Твоя… (Мліє, опускається і падає з його обіймів додолу, як нежива.)

ОРЕСТ(припадає до неї). Люба, Люба, що з тобою? Ах, вона мов нежива. Я її убив. Люба, Люба, прокинься.

ЛЮБОВ (прокидається після млости). Ах, оце я й лежу? (Схоплюється жваво і легко. До Ореста.) Ти нащо мене долі кинув, бач, який!

ОРЕСТ. Тобі краще, серденько? Що тобі, Люба?

ЛЮБОВ. Ех, що там! Мені так добре, так добре, ніколи ще не було так добре. Я така щаслива! (Кидається йому на шию.) І ти щасливий, правда?

ОРЕСТ. Правда, моє щастя, моя зоре! Коли ж ми вже будемо навіки вкупі? Коли ти назовеш мене дружиною привселюдно?

ЛЮБОВ. Ходім! (Бере його за руку.)

ОРЕСТ. Куди?

ЛЮБОВ. До церкви.

ОРЕСТ (трохи злякано). Чого?

ЛЮБОВ. До вінця.

ОРЕСТ. Ні, мила, не жартуй, скажи! Люба, чі до жартів тепер?

ЛЮБОВ. Які там жарти? нас уже давно ждуть… Ах, стрівай, я ж не вбрана, се нічого, я зараз, хвилиночку, хвилиночку…

(Біжить на веранду, спиняється, обертається і посилає Орестові скілька поцілунків рукою.) Вмить, моє кохання!.. Тьотя Ліпа, тьотя Ліпа, де моя біла сукня? (Зникає в дверях.) 

ОРЕСТ. Люба, що з тобою? (Біжить до дверей.) 

 

Люба раптово тріснула дверима і замкнула їх. Чутно її голос: «Тобі не можна, жених не повинен бути в хаті, поки молода вбірається!» Орест стукається в двері, йому ніхто не одчиняє. Він бі­жить до будинку ліворуч.

Сергій Петрович! Олександра Вікторовна! Хто­небудь, на Бога! ратуйте, поможіть! (Вбігає в двері, згодом вибігає знов.) Нігде нікого! О Господи! (Знов кидається до будинку праворуч і стукається, далі забігає за будинок, і звідти чутно, як він стукає.)

 

Зображення: Фото Лесі Українки, 1896.


Cover Image for Justice for Ukraine

Justice for Ukraine

Issue 3 (2024)

This issue of the London Ukrainian Review is dedicated to justice. It explores how impunity for Russia’s crimes of the past breeds its genocidal war against Ukraine in the present. Ukrainians’ fight for justice is viewed from the standpoint of the Sixtiers and the Maidan generations, through the eyes of an art historian, lawyer, ex-serviceman, and Nobel Peace Prize laureate.

Sasha Dovzhyk
Cover Image for Nobel Peace Prize Laureate Oleksandra Matviichuk: In Conversation

Nobel Peace Prize Laureate Oleksandra Matviichuk: In Conversation

Issue 3 (2024)

Ukraine is at the forefront of envisioning justice in a changing world. While acknowledging the immense individual toll of Russia’s war crimes in Ukraine, Oleksandra Matviichuk sees possibilities for bringing war criminals to justice before the war ends, renewing the rule of law, and creating a future where justice can exist — if individuals do their part.

Maria Tumarkin, trans. by Larissa Babij